Хмельницька гандболістка розповідає про свою кар'єру та сім'ю

Хмельничанка Катерина Заспа майже усе своє життя займається гандболом. Наразі вона не лише грає на професійному рівні, але передає досвід дітям. Зокрема своєму десятирічному сину, який також грає у гандбол на дитячому рівні під її керівництвом

Голкіпер Катерина Заспа свою спортивну кар’єру провела у гандбольній команді «Хмельничанка». Навіть маючи можливість спробувати себе на більш високому рівні, вона залишилася у місцевій команді.
Кому завдячуєте потраплянню у гандбол?
- Моя старша сестра гандболістка і також стоїть на воротах. Пішла по її стопах. Я ходила на її ігри, дивилася і також хотіла грати. А одного разу прийшов тренер і запросив. З семи років займаюся. Спочатку грала у полі, але це було недовго, а потім тренер поставив у ворота.
Які найпам’ятніші спогади з дитячого гандболу?
- Ми вигравали дуже багато змагань. Вигравали і чемпіонат України серед дітей 1975 року народження. Найцінніше для мене з дитячого гандболу — це саме перемога у чемпіонаті країни. Тоді я грала за свою дитячо-юнацьку спортивну школу, хоча грала і за старших.
Чи важко було Вам переходити з дитячого у дорослий гандбол?
- У десятому класі я поїхала до львівського спортивного інтернату. А у Львові раніше була команда “Галичанка”, що грала у Вищій лізі. А я грала у другому складі цієї команди. Але потім, у 1992 році, цей дубль розпався. Якраз у Хмельницькому тоді створювали команду, і мене запросили сюди. У «Хмельничанці» я з перших її днів.
Пригадайте Ваш найвдаліший сезон.
- У нас завжди була сильна команда. Ми виступали досить-таки непогано. Запам’ятався сезон 1999/2000 років, коли ми у Вищій лізі посіли шосте місце. Тоді Суперліги ще не було, найвищою була саме Вища ліга. У нас всі тренери були хороші: і Тимошенко, і Костенко, і зараз дуже хороший тренер. Скільки себе пам’ятаю, у нас завжди була згуртована та сильна команда.
Ніколи не шкодували, що обрали саме гандбол?
- Ні. Ніколи не шкодувала. Навіть про це не думала. Як взяла у руки м’яча та з ним йду по життю. Ніколи не бачила і не бачу себе поза спортом. Гандбол — це моє життя. Навіть не знаю, як воно склалося б без гандболу. Наразі ще працюю тренером з гандболу у Дитячо-юнацькій спортивній школі № 1.
Чи не було можливостей спробувати себе на більш високому рівні?
- Варіанти були. Але так склалося — вийшла заміж, народила дитину. І залишити усе і кудись поїхати не було можливості. Чоловік відпускав. Він казав, що якщо я рахую це потрібним… Але сім’я важливіша.
Як, до речі, чоловік ставиться до Вашого заняття гандболом? Він ходить на матчі?
- Я не люблю, коли він приходить на ігри. Навіть не знаю чому. Мабуть, зайве хвилювання. Дитина приходить, а чоловік – ні. Раніше колись приходив. А загалом він дуже добре ставиться до гандболу. Він сам колишній спортсмен, займався бейсболом. Ми з ним і познайомилися на зборах.
Син також займається гандболом?
- Так. Займається у мене, у моїй групі. Не знаю чому, але до свого сина ставлюся більш суворіше, ніж до інших. Вимагаю більше, хочу, щоб він досягнув більшого. Але він не ображається.
А як син до Вас звертається на тренуваннях?
- Катерина Леонідівна. Я одразу сказала, що вдома я мама, а на тренуваннях — тренер, як і для всіх. Якщо він пов’яже життя із спортом, я не проти.
Чого би хотілося досягти у спорті?
Моя сестра — багаторазова чемпіонка України і призерка Олімпіади в Афінах. На жаль, досягти такого не зможу, але дуже хочеться вийти у Суперлігу із “Хмельничанкою”.